Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, (ниніЧеркаська область) — 26 лютого (10 березня) 1861, м. Санкт-Петербург)український поет, письменник (драматург,прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч.
Життєпис
Дитинство і молодість
Тарас Шевченко
народився 25 лютого (9 березня) 1814 року у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії(нині Звенигородського району Черкаської області). Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко після
сестри Катерини (8 (20) листопада 1804 — близько 1848) та брата Микити (16 (28) травня1811 — близько 1870). Згідно з родинними
переказами, Тарасові діди і прадіди були козаками, служили у Війську Запорозькому й брали участь у визвольних війнах та повстаннях в Україні XVII–XVIII століть. Ці повстання були жорстоко придушені, а
нормальне суспільне життя на Черкащині, Полтавщині, Київщині, Брацлавщині,
Чернігівщині порушилося на тривалі роки. Переважна частина місцевого населення
була закріпачена і зубожіла.
У 1816 році сім'я Шевченків переїхала до
села Керелівка (нині Шевченкове Звенигородського
району) Звенигородського повіту, звідки походив Григорій Іванович. Дитячі роки Тараса
пройшли в цьому селі. 12 (24) травня 1816 року народилася
Тарасова сестра Ярина,
а 26 січня (7 лютого) 1819 року —
сестра Марія. Одного разу малий
Тарас пішов шукати «залізні стовпи, що підпирають небо», і заблукав у
полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою і ввечері привезли до Керелівки[10][11]. 8 (20) березня 1821 року народився
Тарасів брат Йосип.
Восени 1822 року Тарас Шевченко
почав учитися грамоти в місцевого дяка Совгиря. У той час
ознайомився з творамиГригорія Сковороди. В період 1822-1828 років він намалював «Коні.
Солдати» (цей твір не знайдено).
29 січня (10 лютого) 1823 року його старша
сестра і нянька Катерина вийшла заміж за Антона Красицького — селянина
із Зеленої Діброви.
20 серпня (1 вересня) 1823 року від тяжкої
праці й злиднів померла мати Катерина, й 7 (19) жовтня 1823 року батько
одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей. Вона жорстоко
поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом.
22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова
сестра Марія — від другого шлюбу Григорія Івановича. Тарас чумакував з
батьком. Бував у Звенигородці, Умані,Єлисаветграді (тепер Кіровоград). 21 березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої
праці на панщині помер Григорій Шевченко[20], і невдовзі мачуха
повернулася зі своїми дітьми до Моринців, а Тарас пішов у найми до дяка Петра Богорського, який прибув із Києва. Як школяр-попихач,
Тарас носив воду, опалював школу, обслуговав дяка, читав псалтир над померлими
й навчався далі. У той час Шевченко
ознайомився з деякими творами української літератури. Не стерпівши знущань Богорського, Тарас втік від
нього й почав шукати у навколишніх селах учителя-маляра. Відчуваючи великий
потяг до живопису, кілька днів наймитував і «вчився» малярства в диякона Єфрема
(Лисянка Звенигородського повіту, нині Черкаської області). Також мав
учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту та із села Тарасівки Звенигородського
повіту. 1827 року він пас громадську отару в
Кирилівці й там зустрічався з Оксаною Коваленко. Цю подругу дитинства Шевченко не раз
згадує у своїх творах. Їй присвячено вступ до поеми «Мар'яна-черниця».
Наймитуючи в кирилівського попа Григорія
Кошиця, Тарас бував у Богуславі, (куди возив поповича до школи, а яблука та сливи — на продаж). У цей
же час їздив на базари до містечок Бурти і Шполи . 1828 року Шевченка взяли
козачком (слугою) до панського двору у Вільшаній (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов по дозвіл
учитися у хлипнівського маляра . Коли Тарасові минуло
14 років, помер Василь Енгельгардт і село Кирилівка стало власністю
його сина — Павла Енгельгардта , Шевченка ж зробили
дворовим слугою нового поміщика в вільшанському маєтку. 6 (18) грудня 1829 року Павло
Енгельгардт застав Шевченка вночі за малюванням козака Матвія Платова, героя франко-російської війни 1812 року), нам'яв вуха кріпаку-слузі
та наказав відшмагати його на стайні різками. Наступного дня наказ
було виконано: кучер Сидорко відшмагав Шевченка. Упродовж 1829-1833 років Тарас копіював картини суздальських майстрів.
Майже два з половиною роки — з
осені 1828-го до початку 1831-го — Шевченко пробув зі своїм
паном у Вільні. Подробиці цієї
подорожі мало відомі. Імовірно, що там він відвідував лекції малювання у
професора Віленського університету Йонаса Рустемаса. У тому ж місті Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830 р. З цих часів зберігся Шевченків
малюнок «Погруддя жінки», який свідчить про
майже професійне володіння олівцем
Переїхавши 1831 року з Вільна
до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка, а щоб згодом мати
зиск на художніх творах (серед дворянства було модою мати своїх «покоєвих
художників»), віддав його в науку на чотири роки до живописця Василя Ширяєва.
Відтоді й до 1838 року Шевченко жив у будинку Крестовського (тепер — Загородний
проспект, 8), де наймав квартиру Ширяєв. Ночами, у вільний
від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші.
1833 року він намалював портрет
поміщика Павла Енгельгардта (акварель; оригінал, датований автором, зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в
Києві)..
У повісті «Художник» Шевченко
розповідає, що в доакадемічний період він намалював такі твори: «Аполлон
Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска
Фортунати» (олівець). Шевченко брав участь
у розпису Большого театру як підмайстер-рисувальник Створив композицію
«Александр Македонський виявляє довіру своєму лікареві Філіппу» (акварель, туш,
перо; дата і підпис Шевченка). Малюнок виконано на тему, оголошену ще 1830 року для конкурсу в Петербурзькій академії мистецтв на одержання
золотої медалі.
Намалював: «Смерть Олега — князя
древлянського» (туш), «Смерть Віргінії» (акварель, туш), на обох дати і підпис
Шевченка, «Смерть Богдана
Хмельницького» (туш, перо і пензель). До цього часу
дослідники зараховують також Шевченкові малюнки, про які є згадка в його
повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький», «Аполліно» —
копія, рисунки для розпису
Великого театру в Петербурзі, «Маска Лаокоона», «Слідок із скульптурного
твору Мікеланджело», «Голова Люція Вера», «Голова Генія»; «Анатомічна фігура»; «Германік»; «Фавн, що танцює».
Викуп
Портрет Василя
Жуковського роботи Карла Брюллова. Зібрані за цей твір гроші в розіграші
лотереї послужили для викупу Тараса Шевченка з кріпацтва.
Улітку 1836 року під час одного з
петербурзьких нічних рисувальних сеансів у Літньому саду він познайомився зі
своїм земляком — художником Іваном Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які познайомили
Тараса зі впливовим при дворі поетом Василем Жуковським.. Сошенко вмовив
Ширяєва відпустити Шевченка на місяць, щоб той відвідував зали живопису Товариства заохочення художників. Комітет цього
товариства, «розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його
на увазі на майбутнє».
5 (17) квітня 1838 року Шевченко
разом із Аполлоном Мокрицьким відвідав Ермітаж, де вони оглянули твори видатних художників (Ван-Дейка, Рубенса, Веласкеса, Рені та інших) і говорили про цінність їхніх полотен.
Навесні 1838-го Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився
відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів. На той час ця сума
була еквівалентна 45 кілограмам чистого срібла. Щоб здобути такі
гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя
спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, в якій взяла участь царська
родина. Лотерея
відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року, а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну.
Дослідники-мистецтвознавці датують
періодом 1837–1838 років також малярські твори, про які є згадка у повісті
Шевченка «Художник», а саме:
·
«Анатомічна статуя Фішера»;
·
«Мідас, повішений Аполлоном»;
·
«Едіп, Антігона та Полінік»;
·
«Єзекіїль на полі, всіяному кістками».
Перша подорож Україною
13 (25) травня 1843 року Шевченко
з Петербурга виїхав до України. Відвідав відставного поручника й українського поета Віктора Забілу на його хуторі Кукуріківщина підБорзною. Зупинився поет у Качанівці на Чернігівщині (маєток поміщика Григорія Тарновського). У червні 1843 побував у Києві, де познайомився
з Михайлом Максимовичем та Пантелеймоном Кулішем, і на Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі. 29 червня (11 липня) 1843 — в день св. Петра і Павла — відвідав разом
із ним пишну гостину в хрещеної матері Гребінки, вдови-генеральші Тетяни Вільхівської в її «українському Версалі»
в Мойсівці, де познайомився з поетомОлександром Афанасьєвим-Чужбинським та
офіцером Яковом де Бальменом (пізніше присвятив йому
поему «Кавказ»). В липні 1843 року в Ковалівці Шевченко відвідуєОлексія Капніста — учасника руху декабристів, сина автора «Оди на рабство» і комедії «Ябеда» Василя Капніста. Обидва поїхали до Яготина, до Миколи Рєпніна-Волконського, щоб оглянути галерею
картин і на замовлення Григорія Тарновського зробити копію з портрета Миколи
Рєпніна. Там Шевченко познайомився з Варварою Рєпніною. Того літа він
відвідував своїх нових знайомих: Закревських в Березовій Рудці, Якова де Бальмена в Линовиці, Петра Селецького в Малютинцях, Олександра Афанасьєва-Чужбинського в Ісківцях, Ревуцьких в Іржавці, Ґалаґанів в Сокиринцях та Дігтярях. 20 вересня (2 жовтня) 1843 року гостював у
рідному селі Кирилівці, Звенигородського
повіту, на Київщині у сестри та братів. Протягом
жовтня — грудня 1843 року перебував у Яготині в Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста
виконав дві копії з портрета Миколи Рєпніна (оригінал намалював швейцарський художник Й. Горнунг). Одна зберігається в Державному музеї Т. Г. Шевченка
у Києві, а друга — в Ермітажі.
Поет проти імперії
Під впливом баченого і пережитого в
Україні Шевченко написав вірш «Розрита могила», в якому висловив осуд поневолення українського народу царською Росією. В
лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським. Під час першої
подорожі до України Шевченко задумав видати серію малюнків «Живописна Україна». Саме тому в пошуках
історичних сюжетів він мав намір звернутися до Петра Буткова. Про це поет написав у листі до Осипа Бодянського 29 червня (11 липня) 1844 року. 30 жовтня (11 листопада) 1844 року
комітет Товариства заохочення художників ухвалив дати
Шевченкові грошову допомогу для видання «Живописной Украины», визначивши для
цієї мети 300 рублів і зобов'язавши його надіслати для Товариства один
примірник першого випуску видання. Перші 6 офортів серії («У
Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судна рада», «Старости», «Казка»
(«Солдат і Смерть»), «Дари в Чигирині 1649 року») вийшли друком у
листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар». 1844 року опубліковано передрук першого
видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки». Того ж року Шевченко
написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля») з критикою
самодержавної системи Російської імперії. Проти цього твору дуже різко
виступив Віссаріон Бєлінський.
22 березня (3 квітня) 1845 року Шевченко
подав заяву до ради Академії мистецтв з проханням надати йому звання художника. Рада, розглянувши
заяву, ухвалила таке рішення:
«Ст. 12. По прошению
вольноприходящего ученика Академии Тараса Шевченко (по входящей книге
№ 386). Определено: Поелику Шевченко известен Совету по своим работам и
награжден уже за успехи в живописи серебряною медалью 2-го достоинства, то
удостоить его звания неклассного художника и представить на утверждение общему
собранию Академии».
Також подав заяву до правління Академії
про видачу йому квитка для проїзду в Україну і вільного проживання там. 25 березня (5 квітня) рада Академії мистецтв видала Шевченкові квиток на право проїзду в
Україну. Вже в листопаді 1845 року загальні збори
Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради від 22 березня про
надання Шевченкові звання некласного художника.
Друга подорож Україною
31 березня (12 квітня) 1845 року Шевченко
виїхав із Петербурга через Москву до Києва. У Москві зустрівся з Михайлом Щепкіним і оглянув Кремль. На шляху до Києва Шевченко
проїхав Подольськ, Тулу, Орел, Кроми, Есмань, Кукуріківщину.
Весну, літо й осінь 1845 року Шевченко
провів у Мар'їнському на Полтавщині (Миргородський повіт) на запрошення предводителя дворянства Миргородського повіту Олександра Лук'яновича. Жив у окремому від
панів приміщенні, малював портрети і краєвиди. Тут поет здружився з селянами,
охоче з ними зустрічався і розмовляв. До нашого часу
зберігся лише портрет О. А. Лук'яновича, що знаходиться у Миргородському краєзнавчому музеї.
Як про те свідчать автографи Шевченка
під віршами «Єретик» (10 жовтня), «Сліпий (Невольник)» (16 жовтня), Великий льох, «Стоїть в селі Суботові» (21 жовтня), написані вони у
Мар'їнському.
У вересні він гостював у своїх родичів у
Кирилівці, відвідав сестру Катерину у Зеленій Діброві, побував у Княжому.
Ставши співробітником Київської
археографічної комісії, Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічніматеріали та змальовував історичні й архітектурні пам'ятки.
Восени та взимку 1845 р. Шевченко написав
такі твори: «Іван Гус» («Єретик»), «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка»,«Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр», «Давидові псалми». Важко захворівши,
наприкінці 1845-го написав вірш «Заповіт», у якому проголосив
заклик до революційної боротьби за визволення свого поневоленого народу.
Через яскраво антирежимний характер нові
поетичні твори Шевченка не могли бути надруковані й тому розповсюджувалися в
рукописних списках. Сам Шевченко
переписав їх для себе у спеціальний зошит-альбом, якому дав назву «Три літа» (1843 — 1845).
Арешт і заслання
Тарас Шевченко.
СкульптураМиколи Шматька в Луганському
національному університеті імені Тараса Шевченка
Навесні 1846 року Шевченко прибув
до Києва й оселився в будинку (тепер — Літературно-меморіальний
будинок-музей Тараса Шевченка) в колишньому провулку «Козине болото». У цей час були написані балади «Лілея» та «Русалка». У квітні Тарас
пристав доКирило-Мефодіївського братства — таємної
політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. 27 листопада (9 грудня) 1846 року Шевченко
подав заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про зарахування на
посаду вчителя малювання у Київському
університеті Святого Володимира, на яку його
затвердили 21 лютого (5 березня) 1847. У березні 1847 року, після доносу,
почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 (17) квітня 1847 на дніпровській
переправі, коли він повертався до Києва, відібрали збірку «Три літа» й відправили під конвоєм до Петербурга. Там його ув'язнили в казематі
Третього відділу імператорської канцелярії на Пантелеймонівській вулиці (тепер
вул. Пестеля, 9). За спогадами сучасників, на допитах поет відмовився зрікатися
своїх поглядів і не виказав нікого з членів братства. Перебуваючи близько двох
місяців за ґратами, Шевченко й далі писав вірші, що їх згодом об'єднав у
цикл «В казематі», до якого, серед інших, належать вірші «Садок вишневий коло хати…» і «Мені однаково…».
Шевченка звинуватили в написанні віршів
«малоросійською мовою», які «могли посіятися і внаслідок вкоренити думку про
гадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про
можливість Україні існувати у вигляді окремої держави». На суді не доведено
участі поета в Кирило-Мефодіївському братстві. Шевченка як «наділеного міцною
будовою тіла» призначили рядовим в Оренбурзький окремий корпус із забороною
писати і малювати.
В Орській фортеці, всупереч забороні, Шевченко таємно малював і писав вірші, які йому
вдалося переховати й зберегти в чотирьох«захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850). За того часу Шевченко написав
поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець»,«Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їхні пісні та легенди й малював
сценки з їхнього побуту.
Деяке полегшення становища Шевченка
настало з весни 1848 року, коли його ввели як штатного художника до складу Аральської експедиції під
командуванням лейтенанта Олексія Бутакова. Перебування на острові Кос-Арал було дуже продуктивним у творчості митця. Крім виконання численних
малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбитий
емоційний стан поета. В Оренбурзі Шевченко зблизився з засланцями-поляками — учасниками повстання 1830–1831 — і заприязнився
з польськими й білоруськими письменниками Броніславом Залеським та Едвардом Желіговським, з якими пізніше листувався. У квітні 1850 Шевченка
вдруге заарештували й після піврічного ув'язнення помістили в Новопетровському береговому форті, що на
півострові Мангишлак; там він перебував сім років.
Далісмен-мула-аул (папір,
акварель, 1851)
У Новопетровській фортеці, попри нагляд,
моральне страждання й фізичне виснаження, Шевченко таємно провадив малярську й
літературну діяльність. Лише під час Каратауської експедиції, влітку 1851, він виконав близько ста малюнків
аквареллю й олівцем (зокрема, «Вигляд на гори Актау з долини Агаспеяр», «Гора в
долині Агаспеяр», «Гори в долині Агаспеяр», «Кладовище Агаспеяр»). Знайшовши
коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі. Серед виконаних ним скульптурних творів були й два барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» та «Іоанн Хреститель». Поет тоді
почав писати російською мовою повісті з українською тематикою й багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант»,«Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші).
Друзі Шевченка клопотали про його
звільнення, однак тільки у 1857 році, через два роки після смерті
імператора Миколи I, клопотання
увінчалися успіхом, і поета звільнили із заслання. Коли стало відомо про
майбутнє звільнення Тараса Шевченка від солдатчини, фельдфебель І лінійного
батальйону Окремого оренбурзького корпусу Мусій Анакієв дав йому змогу проводити вільний від служби час на свій розсуд.
Довідавшись про звільнення, Шевченко наново переробив написану ще в 1847 поему «Москалева криниця», а також
почав вести російською мовою «Щоденник» («Журнал», з 12 червня 1857 по 13 липня 1858). У серпні 1857 Шевченко залишив Новопетровськ і
рибальським човном дістався до Астрахані, а звідти пароплавом прибув до Нижнього Новгорода. Тут поетові довелося затриматися майже на півроку.
В'їзд до Москви й Петербурга йому було заборонено. Хоч у Нижньому Новгороді
Шевченко жив під пильним наглядом поліції, він не тільки брав участь у
культурному житті міста, а й написав поеми «Неофіти»,«Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без
морали», створив двадцять портретів і зробив чимало архітектурних малюнків.
Третя подорож Україною
Портрет Тараса
Шевченка (фотоательє І. Досса, 1858)
Навесні 1858 поет прибув до Петербурга, де його зустріли українські друзі та численні прихильники, серед них і
родина Федора Толстого. У червні того ж року Шевченко оселився в Академії мистецтв, де жив до
самої смерті. Щоб познайомитися з українським поетом, туди приїжджали Іван Тургенєв і Марко Вовчок.
Діставши з чималими труднощами дозвіл,
Шевченко влітку 1859 року повернувся в Україну, де не був дванадцять років. Тут відвідав своїх
рідних — у Кирилівці та декого з
давніх знайомих. У перших числах серпня 1859 Шевченко приїхав до Києва й
оселився на межі Куренівки та Пріорки, на Вишгородській вулиці. Його мрії про одруження та придбання землі над Дніпром не здійснилися: Шевченка втретє заарештували і після кількаразових
допитів (зокрема Марком Андрієвським — чиновником для
особливих доручень при київському генерал-губернаторі) зобов'язали повернутися
до Петербурга.
На світанку 14 серпня 1859 поет диліжансом через Ланцюговий міст, що на Дніпрі, виїхав до Петербурга.
До останніх днів свого життя поет
перебував під таємним наглядом поліції. Однак він створив багато нових творів.
Уважають, що поема «Марія» становить вершину творчості поета після заслання.[Джерело?] Шість
раніше написаних і заборонених у Росії поезій Шевченка було видано за кордоном
у Лейпцигу, 1859. У друкарні Пантелеймона Куліша 1860 року побачило світ
нове видання «Кобзаря», яке, однак, охоплювало тільки незначну частину поезій Шевченка. Того ж
року надруковано й «Кобзар» у перекладі російських поетів, а в січні 1861випущено окремою книжкою Шевченків
«Буквар» (Букварь южнорусскій) — посібник для навчання у недільних школах України, виданий коштом автора та накладом 10 000 примірників.
У Петербурзі Шевченко вирішив зайнятися
гравюрою, бо цей вид мистецтва можна було тиражувати. У квітні 1859 року
Шевченко, подаючи деякі зі своїх гравюр на розгляд ради Імператорської академії
мистецтв, просив удостоїти його звання академіка чи задати програму на здобуття
цього звання. 16 квітня рада постановила визнати його «призначеним в академіки і задати
програму на звання академіка з гравірування на міді». 2 вересня 1860 року, разом із іншими
митцями, Тараса Шевченка визнано академіком гравюри «на повагу майстерності та
пізнань у мистецтвах»[116].
Уже хворим Шевченко взяв участь у
підготовці першого числа журналу «Основа», яке вийшло ще за його життя. Перед смертю записав олівцем на офорті
автопортрета 1860 свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». Український
літературознавець Павло Зайцев назвав цей твір незрівнянним
поетичним документом боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед обличчям
фізичної смерті.
Кохання Тараса Шевченка
Першим коханням молодого Шевченка була
Оксана, його ровесниця. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді
одружаться, щойно досягнуть відповідного віку.[Джерело?] Але
надії були марними — Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив
поїхати до Вільна. Розлука була несподівана і довга. Усе своє життя Шевченко
згадував ту дівчину, яку колись кохав.
Наступною жінкою, яку він кохав, була
польська швачка Дзюня Гусіковська.
У 1843 році Шевченко їде в
Україну і там зустрів Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш
«Г. З.».
Наступними жінками, що займали місце в
серці поета, були Варвара Рєпніна, сільська дівчина Глафіра та Агата
Рускова, 16-річна актриса Катерина Піунова, яка, напевно, просто не наважилася
пов'язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, майже на
тридцять років старшим від неї. Останнім коханням поета була 19-річна
петербурзька наймичка, українка Лукерія Полусмак, якій Шевченко присвятив вірш «Ликері».
Зваблював цю простакувату дівчину дорогими подарунками, але вона не захотіла
відмовитися від столичного життя й переїхати в українське село. Покинула поета
й вийшла заміж за перукаря Яковлева. І лише 1904 року, після смерті свого
чоловіка-пиячка, Лукерія Яковлева-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі,
переїхала до Канева і щодня
приходила на могилу Шевченка.
Смерть і перепоховання
Посмертна маска
Пам'ятник на могилі Тараса Шевченка
26 лютого (10 березня) 1861 року Шевченко помер.
На кошти друзів 1 (13 березня) його було поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.
Після того, як п'ятдесят вісім днів прах
Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним
дозволу у квітні того ж року, перевезено в Україну і перепоховано на Чернечій горі біля Канева.
Останній шлях
26 квітня (8 травня) 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Московського
(Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезли до Москви.
Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець,Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрягши коней з воза, студенти Університету Святого
Володимира провезли трунуЛанцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.
У Києві з Тарасом прощалися студенти,
поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета,
поховати його в Києві. ТаГригорій Честахівський обстоював думку
про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і
спокій коло Канева».
8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби
домовина перебувала вУспенському соборі, а 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.
«Винесли
гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів
впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого
краю до свого дому», —
|
Комментариев нет:
Отправить комментарий